ЛЕСИНІ САДИ

284

До 150-річчя з дня народження Лесі Українки

На зеленому горбочку,
у вишневому садочку…
Леся Українка

Сади в творчості Лесі Українки огорнуті особливою любов’ю. Кілька її драматичних творів так і починаються: «Садок перед будинком не дуже багатого, але значного козака з старшини Олекси Перебійного» («Бояриня»), «Садок в Мохаммедовім гаремі. Айша в малій виноградній альтанці сидить і їсть солодощі» («Айша та Мохаммед»). Дія драми «Руфін і Прісцілла» майже весь час триває в саду. Ось як виглядає римський сад: «Повіяв вітер від садів з-над Тібру,/ запахло цвітом… пташка обізвалась/ досвітнім співом… Я згадав той сад/ на віллі в твого батька – першу весну/ з тобою вкупі там перебував я…/ Така була тоді весна лагідна:/ в рожевому й злотистому серпанку/ стояли всі мімози, анемони,/ як ті метелики в траві леліли/ і мов збіралися злетіти вгору…»

Маленька Леся з братом Михайлом, 1880-81 рр.
Сприйняття саду як найближчого, найінтимнішого оточення в Лесі виникло, напевно, завдяки раннім дитячим враженням, коли родина мешкала в Новограді-Волинському (тодішньому Звягелі). У спогадах її молодшої сестри Ольги (Ольга Косач-Кривинюк. Звягельський період Лесиного життя (13.02.1871 – перша половина 1879)) можна прочитати про їхнє тодішнє помешкання: «Ганок на кілька сходинок, перед ним широкий двір, вибрукований великим камінням. По один бік двору вулиця, по другий – густий старий сад. Просто проти ганку в глибині двору колодязь, а за ним квітник і город. (…) Міша й Леся (у нас в родині то ніби формула якась була: «Міша й Леся», як вони були зовсім невеличкі, ще в Звягелі, то їм давали навіть колективне ім’я «Мішолосіє», бо Лесю років до 5–6 називали «Лося», що їй дуже не подобалося. Звали їх так, бо вони дітьми, років до 13–14, були все вкупі, вчилися, робили все разом) часто згадували дім Завадських і особливо сад при ньому. (…) Найлюбимішими грами в саду Завадських були гри в Робінзона Крузо (роль Робінзона брав, звичайно, Міша, а П’ятниці – Леся, інших персонажів – дикунів, моряків, грали інші члени дитячого товариства); в сербських юнаків (Міша) і віл (Леся). Її малою навіть прозивали «Віла біла»: в різні епізоди з «Міфів»; в різні подорожі славних мандрівників. (…) Любила Леся й Звягель дуже, особливо ж звягельську прекрасну річку Случ з його скелястими берегами, і старий величезний густий сад Завадських. Взагалі звягельський період свого життя Леся згадувала завжди як щось найпрекрасніше (може, тому, що там вона була ще здорова, а почала слабувати лише в Луцьку)».
Леся у волинському вбранні, 1978-79 рр.

Про волинські садки поетка не раз згадувала у віршах, зокрема в «Вечірній годині», де стоїть присвята «коханій мамі»: «Вийду в садочок та погуляю,/ При місяченьку та й заспіваю./ Як же тут гарно, як же тут тихо,/ В таку годину забудеш лихо!// Кругом садочки, біленькі хати,/ І соловейка в гаю чувати./ Ой, чи так красно в якій країні,/ Як тут, на нашій рідній Волині!» Соловейко – один з персонажів і вірша «Співець»: «Гордо палала троянда розкішна,/ Найкраща з квіток, –/ Барвою й пахом вродливиця пишна/ Красила садок.// А соловейко троянді вродливій/ Так любо співав,/ Голосом дивним співець чарівливий/ Садки розвивав…» Троянда й соловей – давній тандем, а ось фрагмент казки для дітей «Лелія»: «І Лелія знялась угору, швидко-швидко полинула, далі спустилась у панський великий сад. В саду стояв пишний палац, у деяких вікнах в палаці було світло: видно, пани ще не спали. Але в саду не було нікого. Лелія стала просто у квітнику, а там же то лелій білих – сила». Відома знавиця фольклору, Леся Українка ввела в текст казки й фрагмент пісні: «А в тому саду чисто, метяно,/ ще й хрещатим барвіночком/ дрібно плетяно». Це фрагмент веснянки з Волині, повний текст якої можна побачити тут.

Звісно, сади супроводжували Лесю Українку і в дорослому віці: зокрема, на курортах, де вона лікувалася, – але, гадаю, був їй не чужий і Київський ботанічний сад, біля якого вона мешкала на вулиці Назаріївській, 21. Родина Косачів наймала тут квартиру з вересня 1894 року. Леся приїхала з Колодяжного до Києва і оселилася в ній у жовтні 1895-го.

Цікаво, що в Колодяжному до нашого часу збереглися й донині родять два кущі кизилу, які посадила Леся Українка, а востаннє вона була в селі ще 1907 року. Досі плодоносить груша, посаджена Лесиною сестрою Ізидорою. Показово, що Ізидора здобула в Київській політехніці фах агронома: була однією з шістнадцяти перших дівчат-студенток сільськогосподарського факультету. Свою професійну кар’єру вона розпочала на дослідній станції виноградарства і виноробства у Кишиневі, потім працювала в Кам’янці-Подільському, де викладала хімію в гімназії та агротехнікумі. Була репресована, заслана в Архангельську область. Під час німецької окупації Ізидора Косач потрапила до гестапівської в’язниці разом з іншими оунівцями, але їй пощастило звільнитися, а згодом і емігрувати з родиною до США.


Ізидора Косач-Борисова

Леся дуже любила Ізидорину грушу: відпочивала біля неї, милувалася навесні її рясним цвітінням, залюбки їла плоди (тамтешній музей тепер ділиться живцями цієї груші в рамках акції по її збереженню, яку влаштував журнал «СонцеСад»). Відомо, що Петро Косач, батько родини, придбав село Колодяжне 1868 року та заклав сад біля маєтку. Місцеві старожили пригадували, що сад був дуже великий, проте не «панський». Тобто в ньому росло чимало рідкісних дерев різноманітних сортів, однак не було доріжок, а як у селянських садках – стежечки. Кожен з дітей мав своє дерево чи кущ, які доглядав. Крім дерев та кущів, діти Косачів вирощували й квіти, про що Леся пише в одному з листів із Колодяжного в 1884 році: «Мы насадылы багацько квітокъ і малы зъ нымы дуже багацько морокы, зато теперъ воны вже почынають цвісти».

З жовтня 1896 року Леся Українка знову мешкала в Києві в згаданому будинку – до червня наступного року, коли здійснила виїзд до Ялти через Одесу. Цікаве, до речі, її спостереження над кримськими (ялтинськими) садами: «Завжди поважні кримські садки стояли тихо, – і великої бурі треба, щоб вони зашуміли, як наші діброви» (з оповідання «Над морем»).

Наступного разу Леся оселилася на Назаріївській, приїхавши до Києва з Гадяча наприкінці серпня 1898 року, і жила до перших чисел січня 1899-го, коли вирушила до Берліну, щоб робити операцію. Тобто бачила вона цей сад в різні пори року, хоча в листуванні можна прочитати, що в саду круті дороги для неї. Після операції вона повернулась у цей будинок десь 21 червня 1899 року і через три дні поїхала далі – у Зелений Гай, місце з чарівними пейзажами. Мати поетки, Олена Пчілка, отримавши гадячську садибу в спадщину від своєї матері, докупила дев’ять десятин землі з лісом – урочище Голубів­щину – і побудувала 1898 року дім, назвавши його «хутір Зелений Гай». Дім мав два поверхи на схід, а з фасаду, з заходу – один поверх. В будинку було 11 кімнат, а також великий балкон із краєвидом на Псел.

Дім в Гадячі – «Зелений Гай»

Перебуваючи в Києві, Леся спілкувалася з художником Фотієм Красицьким, чий будиночок досі стоїть на Пріорці (колишній Мукачівський провулок, 20/16). Там у старому саду й дотепер росте липа, посаджена поеткою власноруч. Здається, кизил мав для Лесі Українки якесь символічне значення, бо вона й тут посадила два кущі кизилу, які привезла з кавказького монастиря. Вони й зараз плодоносять, адже кизил плодоносить до 100–150 років, а за умови відповідного догляду – і довше. Історію садіння та вирощування цих кущів зафіксовано в листуванні сестер Косач. Мабуть, не один кущ кизилу на Куренівці бере свій початок від Лесиних.

Ще одним з київських знайомих Лесі Українки був Мендель Абрамович Розенбаум (політичний емігрант, який замешкав в Америці), чий прозовий текст «Великдень у тюрмі» вона переклала українською. Є там такий опис: «Здичавілий, тінистий сад… широкий ставок з густо-зеленою ряскою, з білими водяними ліліями… стара плакуча липа…» Серед Лесиних перекладів – «Атта Троль» Генріха Гейне, де героїня Абунда походжає в незвичному саду: «З соняшників сад у неї,/ Сміючись, вона там ходить,/ А за нею вслід – веселий/ Гурт заклятих паладинів».

Не завжди сад був місцем ідилії. В драматичній поемі «У полоні» є наступні рядки, де біблійні образи переплітаються з українськими пісенними націосимволами: «Був у батенька мого рясний виноград,/ у матусі зелений садочок,/ похожав я по ньому, зривав ягідки/ і топтав собі листя під ноги./ Злий сусід запалив наш рясний виноград/ і спустошив зелений садочок,/ погоріла лоза, полягли ягідки,/ і препишна краса спопеліла./ Коли я під ногами знайду хоч листок,/ я до серця його приголублю./ Браття милі, скажіть, чи не має хто з вас/ хоч листочка з мого винограду?»

Звичайно, образ саду мав свої символічні витоки і в образах Едему та Гетсиманського саду. Виноград пов’язувався не тільки з Господом, а й з коханням: «Над річкою сад-виноград повився,/ ой саде-винограде!/ Як буде йти до річки Левкотея,/ обвий її, мій друже кучерявий…» («Кассандра»). Але сад був і живою частиною пустелі, як-от у вірші «Дихання пустині» з циклу «Весна в Єгипті»:

Пустиня дише. Рівний подих, вільний,
Гарячий він та чистий, мов святий.
Пісок лежить без руху золотий,
Так, як лишив його Хамсін свавільний.

Феллах працює мовчки, тихий, пильний,
Будує дім, – там житиме пустий,
Летючий рій мандрівців, і густий
Зросте навколо сад. Феллах – всесильний.

Оази робить він серед пустині,
Лиш не для себе… Он уже він пише
Бігунчик по піддашші… Поколише

Гарячий вітер одіж на людині,
Обсушить піт… і далі по рівнині
Пролине… знов і знов… Пустиня дише.
5.04.1910, Гелуан

Фото Ірини Закалюжної

Знов і знов ми повертаємося до творів Лесі Українки, і так само саджанці, прищеплені від Лесиної груші, вкорінюються на нашій землі, щоби приносити плоди…

Наталія Бельченко

У статті використане фото Портрету Лесі Українки Василя Касіяна, пап., офорт, акварель, 260х195 мм, 1946, надане для журналу Хмельницьким обласним художнім музеєм.