ДО 90-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ШЕПИ

566

Садівництво в житті Василя Шепи,

теоретика та практика, вченого та організатора

90 років тому, 28 березня 1931 року, народився Василь Васильович Шепа, видатний агронауковець, перший на Закарпатті академік, дійсний член Національної академії аграрних наук України, двічі депутат Верховної Ради (в тому числі й першого в незалежній Україні скликання). 10 років тому він залишив цей світ, і також навесні, 13 березня 2011 року, трохи не доживши до 80-річчя, яке вже готувалися святкувати як шанування видатного закарпатця, на високому рівні.  Наш журнал вирішив присвятити діяльності Василя Шепи цю публікацію, адже доклався аграрій і до справи садівництва, залишивши свій слід і в цій сфері сільського господарства – як і в багатьох інших.

Як водиться, почнемо з біографії. Майбутній науковець та аграрій народився в багатодітній селянській родині, в селі Батрадь Берегівського району. В цьому переважно угорському селі є присілок Нова Батрадь, куди за часів Першої Чехословацької республіки (1919-1939) переселялися українські родини з інших районів Закарпаття – така політика залучення селян земельними наділами, вигідними кредитами на худобу та реманент називалася «слов’янизацією угорського пограниччя»,  завдяки їй вздовж Тиси з’явилася з малих хуторів низка українських сіл. Дитинство припало на важкі часи Другої світової. У повоєнний час юнак став бухгалтером місцевого колгоспу, згодом – агроном на машино-тракторній станції, після чого у віці 24 років став головою одного з найбідніших тодішніх колгоспів, з типовою назвою «Червоний прапор» у селі Вари того ж Берегівського району. Забігаючи наперед, треба сказати – за час керування колгоспом Василем Шепою той перетворився у «колгосп-мільйонер», а його справжнім брендом (хоч тоді й не вживали цього слова) став розкішний, вражаючий розмірам фруктовий, переважно яблуневий, сад, в якому росли також сливи, персики, черешні, вишні, груші. Сад був справжнім гігантом садової індустрії – розкинувся на 400 гектарах, був добре механізованим, з передовою на той час системою зрошення, і став одною з ключових складових створених Шепою науково-виробничих систем, яких майбутній академік створив у регіоні дві – зернову    та садівничу. У Варах вчений і оселився, і це село, де він збудував охайну, хоча й доволі скромну, садибу, до кінця днів стало його новою малою Батьківщиною.

Поєднуючи роботу керівника колгоспу з науково-дослідницькою діяльністю, у 1965 році Василь Шепа закінчив економічний факультет Львівського сільськогосподарського інституту, продовжив навчання в аспірантурі, і вже через три роки, у 1968-му захистив кандидатську дисертацію на тему «Вдосконалення системи матеріального стимулювання праці колгоспників». А ще через сім років, у 1975-му, захищає й докторську – на таку цікаву для нас тему, як «Підвищення економічної ефективності виноградарства в Закарпатській області». Маючи за плечима і організаторський досвід, і солідну наукову ступінь, у 1976 році Шепа отримує нове відповідальне призначення – становиться директором Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції. Ця установа в селі Велика Бакта Берегівського району пережила за свою історію ряд перетворень. Була створена ще на початку ХХ-го століття, за часів Австро-Угорщини, коли в колишньому панському палаці та господарських будівлях розмістився королівський сільськогосподарський інститут. За зміни влади на Закарпатті, в недовгий чехословацький  період, заклад не змінив профілю, як і під час повторного угорського володіння в 1939-1944 рр. Після  війни установа стала вищеназваною дослідницькою станцію, і в цьому статусі перебувала три десятиліття.  А час, коли її очолював Василь Шепа, став визначною епохою – станція стрімкими темпами перетворилася в потужний регіональний науковий центр агропромислового виробництва. Під його керівництвом значно покращилась матеріально-технічна база, зросла кількість наукових працівників та результативність їхньої наукової діяльності, що дозволило станції стати повноцінним Закарпатським науково-дослідним інститутом агропромислового виробництва.

Історія цього інституту, безумовно, заслуговує на окрему публікацію – і вочевидь, наш журнал зробить це. «Лабораторією науки і досвіду» цілком справедливо називали інститут в часи його розквіту, коли в його розпорядженні було до 4500 га сільгоспугідь, трудовий колектив у понад 2600 чоловік, що жили у восьми селах, 120 науковців, серед яких 20 кандидатів і на той час один доктор наук – сам Василь Шепа. Науково-дослідний комплекс інституту складався з 14 спеціалізованих відділів та лабораторій. В тому числі й відділи виноградарства та садівництва, і можна сміливо стверджувати: садівничий напрямок роботи інституту був у числі найуспішніших.

Йдеться, насамперед, про славетний та унікальний в своєму роді Сад дружби, що розкинувся на тоді радянсько-угорського кордоні біля села Лужанка (нині – Астей). Міжнародний, або, як би сказали зараз, транскордонний сад був закладений навесні 1960 року, на мочаристій (тобто, болотяній) ділянці на стику двох держав-сусідів. Аби усунути проблему, угорськими та українськими меліораторами був прокладений гончарний дренаж, зайву воду відвели, землю осушили, грунт розпушили. Перші гектари майбутнього саду були закладені саджанців високоврожайних сортів яблук – Старкінг, Делішес золотий, Джонатан, вирощеними угорськими садоводами. Згодом робота по розвитку саду була вже паритетною, і наші садоводи не відставали від угорських колег. Недарма Сад дружби набув слави лабораторії передового досвіду у вирощуванні інтенсивних садів та ягідників. Врожаї яблук тут сягали 200 і більше центнерів з гектару, ягід 60-80 центнерів. На окремій 60-гектарній ділянці, закладеній у 1977 році, за кілька років вдалося досягти врожайності по 300 з лишком центнерів з гектару.

Спираючись на практичний досвід, отриманий в «лабораторії» Саду дружби, науковці інституту розробили конкретні рекомендації по догляду за садами для різних природно-кліматичних зон Закарпаття, що дозволило отримувати високі врожаї на площі в понад 2.500 га по всій області.  На 1980-х роках в цих садах росли такі сорт яблунь, як Мелба, Пармен зимовий золотий, Джонатан, Голден Ділішес, Голдспур, Старкрімсон…  А ще ж були й груші – Вільямс літній, Улблена Клаппа, Бере Боск, Бере Арданпон, Кюре, Деканка зимова. А ще плантації ягідних – суниці, малини, чорної і червоної смородини тощо.

Тут варто зробити такий собі «ліричний відступ». Не секрет, що останніми роками в Україні спостерігається справжній бум на вирощування окультурених сортів різних ягідних культур, плантації яких з’являються у багатьох регіонах. Йдеться, зокрема, й про чорницю, або як її називають тут, яфину. Цю ягоду в дикоростучому вигляді століттями збирають на гірських полонинах, а от вирощувати її, здавалося б, почали тільки нещодавно, коли буловкладено чимало зусиль для маркетингового просування нової сфери в агробізнесі. Та, виявляється, ідея культивування селекційної чорниці понад два десятиліття тому вже висувалася Василем Шепою 25   , більш того – впроваджувалась! В 1997 році в газеті «Закарпатська Правда» вийшла стаття академіка, під назвою «Чудо-яфина». Докладно описавши всі переваги культури, автор підсумував: «…введення в культуру високорослих чорниць/яфин на Закарпатті, як і в цілому Карпатському регіоні, справить революційний вплив. Безперечно, нині дефіцитні ягоди стануть загальнодоступними; на них можуть вирости цілою низкою переробні підприємства, сушилні комплекси; ягода піде в кондитерську галузь. Але що для цього треба? Аби господарства всіх форм власності зацікавилися високорослою чорницею, взялися за її культивацію. Наш Інститут (Закарпатський інститут агропромислового виробництва – ред.) в залежності від попиту, візьметься за завезення, а потім і власне вирощування саджанців, за поширення як індивідуальної, так і промислової технології вирощування. Не баріться, не ловіть гав! Чудо-яфини зроблять вас здоровими і багатими.» Та як справжній практик, Василь Шепа не обмежився однією публікацію. До того, ще у 1994 році, він привіз з Австрії (де мав чимало колег з числа агронауковців) 40 кущів культурної яфини, які були висаджені в гірському селі Нижні Ворота, де у ЗІАПВ була своя дослідницька станція. На жаль, в 2000-х роках, при іншому керівництві, ця плантація, по суті, піонерська на Закарпатті, була варварські знищена.

З огляду на сучасну стурбованість екологічною чистотою продукції варто відзначити й таке. В ті часи цій проблематиці приділялося мало уваги, тільки під час Перебудови тематика «екології» почала набувати суспільного інтересу. Інтенсивне садівництво ж тоді було доволі хімізованим, міндобрив та пестицидів не шкодували. І тим не менш ще до початку зростання загального занепокоєння  екологічною чистототою фруктів при Інституті успішно діяла Лабораторія захисту рослин, одним зі здобутків якої була розробка й удосконалення прийомів інтегрованого захисту фруктових дерев від шкідників та хвороб. Як результат, вже в середині 1980-х досяглм скорочення кількості хімічних обробок садів з 13-14 до 6-8, а кількість пестицидів скоротити на 30%. Розроблений спосіб застосовувався на 1300 га, себто, половині всіх садів Закарпаття.

А от ще один приклад глибокого зацікавлення Василем Шепою екологічно орієнтованими і прогресивними технологіями. Значення пектинів у різних підгалузях харчової промисловості важко переоцінити. Відомо, що ця розчинна у воді речовина, яка міститься у клітинному соку плодів і овочів, використовується у кулінарії при приготуванні солодких страв – у виробництві мармеладу, джему, варення, конфітюрів, пастил тощо. Але значно ціннішою є властивість пектинів зв’язувати важкі метали, зокрема, й радіонукліди, з утворенням нерозчинних комплексів, які виводяться з організму. Тож геть не випадковим стало будівництво у селі Мужієво, у 1987 році (всього через рік після аварії на Чорнобильській АЕС) сучасної фабрики з переробки яблук на пектин. Навіть прості люди тоді знали, що цьому підприємстві «робитимуть  порошок, який виводить радіацію». Задум був комплексним: місцевої сировини – більш ніж достатньо, яблучні сади ще рясніли врожаями, з якими не встигала впоратись місцева ж харчова промисловість. Але, зважаючи на ціну природного пектину, рентабельність майбутнього виробництва мала бути на порядки вище, ніж при звичайній переробці яблук на сік чи варення. І ідею цього заводу, від розробки до початку втілення, реалізував герой нашої публікації. Тільки, на жаль, завершити почате не вдалося. Після пуску зо два роки завод виробляв із заготовлених яблук сухий порошок, але до виробництва власне пектину справа не дійшла: почався розпад Радянського Союзу, проект заморозили, і вже завезене сучасне обладнання, аналогів якому в регіоні ще не було, так і простояло багато років без діла. А тоді зникло у невідомому напрямку (добре, якщо було продане хоча б як устаткування, а не на брухт).

Не дивно, що у 1991 році ужгородське видання «Карпати» випустило у світ книгу Василя Шепи «На шляху до екоонтології». Вже в якості члена-кореспондента ВАСГНІЛ, академіка Української академії аграрних наук автор зробив вагомий крок для створення, по суті, нового напрямку в науці – заснованого на науковій основі підходу до аналізу екологічного типу свідомості. Як водиться, крок був зроблений на стику наук – екології (розділу біології, що вивчає взаємостосунки між живими організмами та навколишнім середовищем) та онтології (вчення про об’єктивну діалектику матеріального світу). Тобто, ця книга була піонерською в напрямку філософського осмислення взаємин живих організмів та середовища їх існування.

Завершуючи наш нарис з трудового та наукового шляху видатного сина Закарпаття Василя Шепи, не можна оминути його політичної та громадської діяльності. Він мав за честь бути обраним до Верховної Ради України її першого, незалежного, скликання. Будучи членом фракції Народного Руху України, голосував за Акт Незалежності України. Згодом був обраний народним депутатом, і знов від НРУ, в Верхову Раду третього скликання. В ті непрості часи не уникав гострих дискусій на теми, що бентежили суспільство новонародженої держави. Товаришував з В’ячеславом Чорноволом, а також з вченими та митцями рідного краю, зокрема, видатним закарпатським письменником Іваном Чендеєм. В 1996 році, одразу після прийняття Конституції України, Шепа був призначений радником Президента (Леоніда Кучми) і залучений до земельної реформи, яка мала б надати поштовх розвитку фермерського руху і загалом сприяти передачі землі тим, хто вміє її обробляти. Але протримався на цій посаді недовго – надто потужні сили не хотіли справжніх реформ у цій сфері, і зробили так, аби прогресивний вчений їм не заважав. Імена цих «героїв» відомі, але не будемо їх згадувати в нашій святковій, ювілейній статті. Краще відзначити те, що вдалося Василеві Васильовичу навіть за такий нетривалий період на посаді президентського радника. А вдалося йому донести до верховних щаблів ідею необхідності розвитку в Україні садівництва та виноградарства, яке в середині 90-х геть занепало разом із всім сільськогосподарським комплексом країни, та й економічною системою взагалі. Програма порятунку й розвитку садівництва, виноградарства та виноробної промисловості лягла на президентській стіл, а практичним результатом її стало державне фінансування при закладанні садів та виноградників, яке до того було припинене  в «чорні» для галузі роки антиалкогольної кампанії, що почалися з 1986 року.

Життя Василя Шепи закінчилося 13 березня 2011 року, незадовго до круглого 80-річного ювілею. Вже десять років нема на цьому світі видатного вченого і практика, але пам’ять його жива і в спогадах тих, хто мав честь працювати поруч, в численних мемуарах, статтях та нарисах друзів і колег, а також в закладених ним садах, які плодоносять і дотепер.

Ми сподіваємось, що з часом на будівлі Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції НААН у селі Велика Бакта на Берегівщині буде встановлено меморіальну дошку Василю Васильовичу Шепі.

У статті використані фото з сімейного архіву родини В.В.Шепи
і фото картини художника Володимира Микити.